Середньовічний Хотин

Також про «відродження середньовіччя» згадувалося кожен раз, коли в останні 200-250 років переслідували інакомислячих. При цьому малася на увазі інквізиція, невігластво «темних століть», брак розуміння механіки світу, вузькість та фанатизм в світогляді. Але і уславлений Ренесанс не був буквальним втіленням духу «дохристиянського» Риму та Греції, бо там, серед яскравого язичництва, було багато всього непишного, як те саме переслідування інакомислячих, до речі. Християнська церква не має авторського права на інквізицію. Отже Ренесанс був поверненням до ідеального золотого віку, як його уявляли філософи, поети та художники при дворі Лоренцо Пишного та при інших дворах.

Музика середньовічного клірика будувалась на чотирьох ладах - чотирьох різних поєднань тонів і півтонів. Він нумерував їх грецькою - protus, deuterus, tritus, tetrardus. Кожний лад мав дві різновидності - автентичну і плагальну, в залежності від діапазону використовуваних тонів. В плагальному ладі мелодії будувались на нотах, розміщених приблизно на рівні з фіналісом, тобто завершальної ноти, в той час як автентичні лади розміщують фіналіс в самому або в майже самому низу мелодичного діапазону. Таким чином, ладів було вісім.

Основним видом мистецтва у романський період була архітектура. її можна назвати церковною, тому що церква була головним замовником шедеврів мистецтва. Важливим архітектурним завданням стало створення кам'яного монастирського храму, який задовольняв би вимоги церковної служби. Церковна романська архітектура опиралася на досягнення каролінзького періоду і розвивалася під впливом античного, сірійського, візантійського та арабського мистецтв. Головним типом храму була базиліка, але вже значно ускладнена в плані та композиції. Внутрішня частина храму прикрашалася монументальними розписами - фресками.

Можна погодитись з точкою зору тієї частини дослідників, які пов’язують носіїв милоградської культури із балтськими племенами, оскільки вона підтверджується археологічними та лінгвістичними даними, але правдоподібно, що у її складі на території цього регіону перебувала й якась частина праслов’ян. На думку дослідників, проживання носіїв милоградської культури у різному етнічному оточенні спричинило певні відмінності в культурі різних регіонів милоградської етнокультурної спільноти і, внаслідок цього, виникнення локальних варіантів на території її поширення, які мали етнокультурну специфіку [1, с. 251]. В епоху пізньої бронзи на території Західнополісько-волинського регіону проживали носії тшинецько-комарівської культури, які, на думку багатьох дослідників, є першопочатковим етапом праслов’ян. Можливо, що праслов’янські нащадки тшинецького населення увійшли до складу милоградської етнокультурної спільноти в Західнополісько-волинському регіоні. На цій території до її складу можливо також увійшли й нащадки висоцької культури, які тут проживали в попередні історичні часи. На думку дослідників, милоградська культура походить від лебедівської [1, с. 251]. Але Л. Залізняк вважає, що носії милоградської культури переселились у I тис. до н.е. з Південної Балтії на Полісся, Волинь та Середнє Подніпров’я [5, с. 448]. Якщо вірною є думка Л. Залізняка, то правдоподібно, що носіями милоградської культури були західнобалтські племена. За даними дослідників, в бронзову епоху та в ранньому залізному віці на південному березі Балтійського моря проживали балтські племена: це носії прабалтської культури та носії культури західнобалтських курганів, яку представляли західні балти [6]. Археологічні та лінгвістичні дані не зафіксували проживання праслов’ян в I тис. до н.е на південному узбережжі Балтійського моря. Такі різні погляди на появу милоградської культури на території України свідчать про невирішеність цього питання.

По-перше, це беззаперечне визнання верховенства Творця і визнання того, що сенс нашого буття полягає в прославленні Його. Але відмінність розуміння Господа Бога в термінах постмодерної готики полягає в тому, що Бог визнається Творцем в першу чергу людської психіки, а вже потім всесвіту. І наш зв'язок з Творцем розглядається перш за все через психічні явища. І все віровчення переглядається з боку психічної реальності. Отже і діалог з іншими монотеїстичними релігіями має будуватися саме на нашому розумінні психічних реальностей, які для всіх людей є однаковими. І пошук нами доказів буття Божого має відновитися і початися з переосмислення біблійних текстів саме в зв’язку з нашим новим розумінням психічних процесів, на відміну від того, як в 12-14 століттях вчені витрачали стільки сил на логічне, в стилі Аристотеля, доведення своїх переконань в диспутах над іншими філософами.